Война на три буквы

Екатерина Сергацкова, 2015

В этой книге опубликованы репортажи и собраны свидетельства очевидцев о том, что произошло в Украине в период с 22 февраля 2014 года (бегства Януковича) и до начала 2015-го: об аннексии Крыма, последовавшей за этим антитеррористической операции на Донбассе, о трагедии в Одессе и развернувшейся вскоре после незаконных референдумов полномасштабной войне, которую назвали тремя буквами: АТО. Авторы, непосредственно побывавшие в «горячих точках» Украины, не раз пересекавшие границы территорий, подведомственных украинской армии, «ополченцам» ДНР и ЛНР, встречавшиеся с военными и простыми людьми по обе линии фронта, пытаются разобраться, что же происходит на самом деле, как правильно назвать эти военные действия: антитеррористической операцией, гражданским конфликтом или российско-украинской войной, изменившей и Украину, и мир вокруг нее.

Между Киевом и Москвой

27 марта Генассамблея ООН приняла резолюцию, признающую «референдум» в Крыму не соответствующим международному законодательству. Присоединение Крыма к России признают лишь несколько стран-членов ООН: Афганистан, Венесуэла, Куба, Никарагуа, Северная Корея, Сирия, а также непризнанные на международном уровне республики Абхазия, Нагорный Карабах, Южная Осетия.

Чим живе пост-Майдан: чорний «Майбах» і Одноногий Тіхарь

Найочевидніші зміни Майдану після падіння режиму Януковича — зменшення підтримки ззовні та зниження середнього соціального рівня. Він тепер ближчий до середнього українського, ніж до середнього київського. Навколо немає черги з машин, які раніше підвозили шини та дрова.

— Мы тут сами по себе и сами от себя, — цю тезу обома мовами повторюють десятки людей.

Подивись на Крим! А якщо «триколори» сюди прийдуть?

Станом на середину березня на Майдані постійно живуть 2–3 тисячі людей. Близько тисячі активістів із різних сотень живуть у наметах. Кількасот — в Українському домі на Європейській площі. П’ятсот — у КМДА, але ці поступово залишають будівлю.

Також активісти залишаються в Жовтневому палаці, консерваторії, департаменті архітектури, Нацраді телебачення й радіомовлення, у відділенні зв’язку в приміщенні Головпоштамту, в офісі «Київстару», в магазині Bosco та ще у кількох менших крамничках і офісах.

Окремий «філіал» Майдану — захоплений антикомуністами офіс КПУ на Подолі.

Ці люди дуже різні. Між ними існує тертя — наприклад, між «поміркованим» Українським домом і «радикальною» КМДА. Практично ніхто не підтримує нову владу: звучать фрази «проміняли шило на мило», «ділять портфелі, а нас злили».

Біля символічної барикади висотою по коліна на вулиці Прорізній жінка нападає на хлопців:

— Чого ви тут досі стоїте? Смітите тільки!

Ставлю запитання «Чого?» десяткам людей.

— Подивись на Крим! А якщо «триколори» сюди прийдуть? Хто буде Київ захищати?

Здається, він і сам собі не дуже вірить — але про Крим кажуть багато майданівців.

Більшість говорить і про інше. Найкращим підсумком є відповідь чоловіка років п’ятдесяти з Яремчі:

— Ми недовольні.

Мы их тут охраняем. А они…

— Бросьте пару гривен для охраны, — каже маленька жінка років тридцяти. — Или сигареты.

Ми потім довго розмовляємо, гріючись біля їхньої бочки. До шостої ранку чергує пара: вона — з Донеччини, він — із Херсонщини.

Крізь барикаду з бетонних блоків на вул. Грушевського їздять машини. Часом опускають вікна: «Слава Україні!» — «Героям слава!»

На пост підходять нові люди. Один смажить на залізному пруті сало.

— Эх, сюда бы еще картошки нанизать, — каже інший.

Той, що смажить сало, сміється.

Я й жінка сидимо на поламаному ряді стільців з якогось актового залу. Її хлопець з Херсонщини і ще один м’ясистий і трохи п’яний чоловік — збоку на дошках, поставлених на бетонні блоки.

— Вам что, переночевать негде? — запитала жінка, коли я засидівся.

— Человеку просто интересно, — каже жінці її хлопець, і до мене: — Вы извините ее.

— Да, я из Донецкой, — розповідає жінка. — Раньше у меня работа была. А тепер вот ребенка там оставила.

Жінка з Донеччини починає триповерховим матом крити Януковича. Жаліє себе і злиться на тих, хто проїжджає повз.

— Мы тут их охраняем. А они не останавливаются. А у охраны сигареты кончаются. Эй! Киньте пару гривен!

— Ты что? — шиплять на неї чоловіки. — Не подставляй нас!

— А чего они?

Вона трохи поплакала. Її хлопець м’яко втішав її. Він теж маленький. Металеві коронки на передніх зубах. Вона витерла сльози рукавом. Вона, як і решта, у б/в камуфляжі.

— Вы извините меня.

Спалений вхід на стадіон «Динамо» позаду них. Зів’ялі гвоздики на барикаді поруч. На обличчях відблискує вогонь з металевої бочки. Саме тоді мені вперше згадуються «Знедолені» Гюґо.

Засланий козачок

Вписатись у якусь із сотень виходить не зразу. Стандартна відмова:

— Та тут стільки козачків засланих. І провокаторів.

Нарешті, показавши паспорт із пропискою, я вписався як земляк у коломийський намет — знаменитий тим, що прямо на Майдані вони насадили цибулю й моркву, а потім постійно тролять усіх, що невдовзі заведуть на Майдані свиней.

Приходжу вночі. Сотниця Люба розписує мене на чергування з іще трьома хлопцями.

Коломияни називають сотню «коломийською», проте зі мною на барикаді — будівельник Валера з Запоріжжя, студент-програміст Павло з Полтави та ще Сергій з Черкащини. А наш зв’язковий на рації біля намету — вірменин Азат. Ми бачимо відблиск його вогню за сотню метрів від барикади. Кілька разів Азат приходить до нас, бо йому там самому нудно, а тут нас четверо.

Кожній сім’ї потрібен робот

Перший час неспокійно. Спершу на вуха сідає дід із білою бородою, який закликає знов іти на Раду й цього разу спалити її: «І то я не один такий». Валера з Запоріжжя врешті не витримує:

— Діду, вибачте, але не *біть мізки.

— Я не один такий! Дайте сигарету.

Сигарети — нав’язлива тема всі ці дні. Якщо їжа є, то сигарет постійно бракує.

Дід іде, закуривши. Але відразу з’являється чоловік у пальті з широкою усмішкою.

— Смотрите на него, — показує вдалину. — Что алкоголь с человеком делает. А можно, я вам стих расскажу?

Вірш виявляється довгим. Він про Ісуса. І це ще нічого. Бо потім чоловік розповідає, що кожній сім’ї потрібен робот, і цю інформацію треба донести до Верховної Ради.

Ми нарешті спроваджуємо й цього, але приходить старший чоловік із алюмінієво-пластиковим костуром.

— Теж вірш будете розказувати?

— Ха… А что, был и такой? Нет. Я разрабатываю законопроекты…

Після другої години ночі стає тихше.

Попри відносно теплу ніч, бочка з вогнем дуже потрібна. Інших дров немає, тому потрохи палимо барикаду: в ній багато напівобгорілих дощок. Треба тільки дивитись, аби на дошках не було гуми, бо сильно димітиме.

Обгорілий Будинок профспілок — гарне тло для нічних історій.

Чорний «майбах» і хорори Майдану

Ми не спимо вже довго, а у Валери з Запоріжжя гіпнотичний голос. От і пригадуються ешелони розстріляних робітників у «Ста роках самотності».

— Небесна сотня — це як мінімум небесна тисяча, — каже Валера.

— Я сам бачив, як по Інститутській вниз текла річка крові, — дивиться мені в очі студент Павло.

Вони вірять у те, що кажуть.

Сергій з Черкащини тільки тріщить у пітьмі деревиною, а тоді приносить нові дошки. Спалахують іскри.

Ще є історія про Одноногого Тіхаря, який три місяці жив в Українському домі:

— А тут приходить лікар і давай його по мордяці лупити. Ми такі: «Ви що, інваліда?» — «Та він такий інвалід, як ти чи я!» Словом, це був тіхарь ментовський, він просто худий дуже, дві ноги в одну штанину запхав.

— Ну, це діла давно минувші, — каже полтавець Павло. — А щас тут знаєш, шо твориться. Чув уже?

Я киваю. Вже третій день чую про розбірки між собою, про «кількох убитих щоночі» і що «позавчора хоронили одного».

— Чому ж ніхто не знає?

— А ти бачив тут хоч одного мента?

Вони вірять, що влада навмисне приховує інформацію про вбитих на Майдані вже після революції. З тим, аби потім оприлюднити всі факти, виставити їх терористами і провести повну зачистку.

— Тільки останні три ночі підозріло тихо, — каже Валера.

(Почута від стількох людей історія про вбивства мене дуже турбуватиме. Міліції, звісно, на Майдані немає, але лікарі «швидкої» постійно чергують у медпунктах у КМДА й Українському домі. Після побаченого на власні очі епізоду в КМДА я все ж запитаю у кількох лікарів, чи не було в останні тижні вогнепальних поранень. Відповідь: «Слава богу, ні!»)

— А про чорний «майбах», скажи? — продовжує Павло. — Ти ж сам його бачив, так?

Сергій киває й підкидає дров у бочку:

— Так, чорний «майбах», а на ньому — логотип Чорної сотні.

— Де вони взяли «майбах» за десять мільйонів баксів? — апелює до мене Павло.

Правдивість їхніх слів я за годину перевірив на власні очі. До нашого посту повільно під’їжджає чорний автомобіль із логотипом Чорної сотні на капоті. Він виявився бюджетним автомобілем марки KIA.

Підеш на підвал

О третій ночі по Хрещатику гримлять чи то вибухи, чи то постріли.

— О! КМДА гуляє! — сміється Валера. — А я ж казав, що вже три ночі підозріло тихо.

Хлопці розповідають дикі історії про тих, хто живе в КМДА відтоді, як після здачі «Свободою» будівлю захопили заново.

Валера впевнений, що вночі між поверхами КМДА «кладуть розтяжки», тобто мінують проходи внаслідок ворожнечі між групами. Звичайно, після таких історій дуже хочеться туди потрапити.

Але спершу намагаюся потрапити в Український дім. Бо хлопці на барикадах нав’язливо жартують між собою: «На підвал підеш!» Маючи на увазі саме підвал Українського дому. Вони впевнені: там влаштовують допити й тортури. Час від часу дописи про жахи, що кояться у підвалі, з’являються на Facebook’у.

На барикаді нас змінює бригада під проводом маленького на зріст хлопчика — він водій м’ясокомбінату з Краснодона Луганської області.

У будівлю мене проводять без бейджика, але зі скрипом.

— А, ваша ж сотня щойно приїхала, у вас іще немає бейджиків? — здаються охоронці.

Робимо морду цеглиною, киваємо. Проходимо.

В Українському домі тихо й на диво чисто. Тут не чути кислого запаху бездомності. Помито й підметено. Хлопці відразу йдуть мити руки, чого я без них не зробив би.

— Йдемо поїмо? — каже Валера.

— Оп’ять гречку з морковкою? — кривиться Павло.

— Да, от раньше у нас тут був комунізм, було добре. Але недовго.

Всі троє відмовляються піти зі мною показати той злощасний підвал. Вони бояться.

— Ти туда не попадеш. Развє шо подопитною свинкою.

— А хоч де він?

— Біля Мистецької сотні.

Наляканий хлопцями, все ж спускаюся. Беру для конспірації чай і хліб із маслом, ходжу, їм і п’ю й нібито роздивляюся картини на території Мистецької сотні. Доходжу до краю. Є табличка з закресленим чоловічком і написом «подумай двічі», біля неї читає книжку черговий.

Ніна Потарська з Жіночої сотні потім підтвердила мені, що туди заводили людей «на допити». Те саме каже чоловік з Українського дому, який живе там тепер. Але максимум, про що відомо: тим, кого заводили, не дозволяли говорити по телефону. І курити.

Проштрикувати ментів арматурою

Залишок ночі в Українському домі ми не спимо, а продовжуємо говорити на кухні. Постійний рух: Майдан і вночі не спить. Підтягуються нові й нові люди. Нові історії про дні штурму, спалені БТРи й відірвані руки.

— Отам на Грушевського стояв один, причому з Донецька. Каже: мені ваша революція побоку, я хочу тільки мента вбити, — усміхається чоловік на прізвисько Бізон. — І от цей із Донецька став попереду на Грушевського, аби першим бути, як менти підуть. Тоді у нього вроді не вийшло. От тепер разом із нами чекає нових.

У Бізона ясні очі й дитяча усмішка. Бізон — з Херсонщини. Велика голова, мускулясті руки. Бізон шкодує, що міліціонерів, яких брали у полон 18 лютого, відпустили:

— Ніхто так і не покараний. Треба було самим.

Бізон з десяток разів повторює фантазію про те, як ментів треба проштрикувати арматурою.

Як в Українському домі, так і в КМДА висить багато оголошень про психологічну допомогу тим, хто «гостро переживає останні події». Люди, з якими я спілкувався, по таку психологічну допомогу не зверталися.

У кого цікавіше стріляти

Від першого дня я помічав пістолети під бронежилетами в окремих людей. Але важко було сказати, чи вони бойові. Розповіді про автомати Калашникова до останнього сприймав, як страшилки на кшталт чорного «майбаха» чи Одноногого Тіхаря.

Виспавшись, за непрямим знайомством звертаюся в одну з сотень, що стоять у КМДА. Прошу почергувати вночі.

— Ну, у нас хлопці з автоматами чергують, — каже на моє прохання сотник. — Є в нас такі, що люблять зі зброєю погратися, а все одно це нічого не дає, крадуть, як і крали.

— Я не претендую на автомат…

Мене проводять у КМДА. Я справді бачу автомати. За ніч нарахував шість різних людей із «калашниковими».

Двоє, з ким стою я, викликають цілковиту довіру. Згадується фраза «ввічливі люди». Це єдина дисциплінована сотня, яку я бачив.

Один із охоронців із «калашем» — спокійний хлопець із Донецька, псевдо Донцов. Він півночі розмовляє по мобільному зі своєю дівчиною, в інший час пробую його розпитувати. Донцов виразно висловлює думки й тверезо мислить. Називає себе анархістом-націоналістом. Каже, що спершу сам організовував хлопців у спаленому магазині біля барикади на Грушевського. Не наважуюся запитати, чи це не він мріяв убити мента, як розповідав Бізон.

Я ночую в КМДА після дня, коли вбили Олександра Музичка й затримали кількох активістів «Правого сектора» в Полтаві. По всьому Майдану вже висять портрети Сашка Білого з чорною стрічкою, але я не чув, щоб із нього особливо робили героя.

— Если «Правый сектор» с ментами стреляться начнет, вообще весело будет, — каже Донцов. — Мы покамест храним нейтралитет. Но если это будет невозможно, нам, конечно, интереснее в ментов стрелять, чем в «Правый сектор».

Брат «Че Гевари»

Біля КМДА кучкується група людей. Сваряться між собою. Часом на підвищених тонах. Є п’яні, але менше, ніж у якомусь гуртожитку чи в мене на районі ввечері. Проблема лише в тому, що в одного з п’яних — «калаш». Згадую історії, як сьомий поверх бився з восьмим: посварилися за те, «хто більше зробив для революції».

Багато бахвальства. Повний охоронець розповідає писклявим голосом бородатому двометровому чуваку:

— Ти Че Гевару знаєш вєдь? Такой з бородой.

— Е-е-е. А! Ну да!

— Знаєш, хто ето? Мій рідний брат! Це он мене сюда визвал.

(У кінці травня, під час повторного дослідження Майдана, автор і справді зустріне того брата, чоловіка на прізвисько Че Гевара — в береті, з бородою й деякою портретною схожістю.)

Чекаючи на зачистку

О першій тридцять — тупіт ніг. Натовп хлопців із палицями. На ходу застібають бронежилети. Між них — двоє з «калашами». Ломляться в бік барикади біля ЦУМу. Через десять хвилин повертаються.

— Знову здалося? — питає писклявий брат Че Гевари. — І так кажду ночь. Я щас скажу, шо дальше буде. З боку Майдану прибіжать нам помагати.

Він сміється.

Невдовзі з боку Майдану і справді підбігає інша група.

Натовп розсмоктується: хтось іде спати, хтось у бік Майдану — шукати пригод.

О другій ночі повз мене пробігають на вихід двоє підлітків, років по п’ятнадцять-сімнадцять. На ходу заправляють за пояси пістолети.

— Не махайте ними так! — кричить підліткам дядя Толік, авторитетний літній охоронець з автоматом.

Спускається сотник однієї з груп, що живуть у КМДА. Скаржиться, як важко йому контролювати своїх.

— Тому я й кажу, переїжджати треба! — зітхає дядя Толік. — А то ж 500 «тітушок» в одному будинку.

Параноїдальний охоронець приводить за шкирку якогось чоловіка. Апелює до дяді Толіка:

— Он ходит и слушает! Ходит и слушает, что мы говорим!

Спускається сотник затриманого, свідчить, що той свій.

Я згадую, як ходив у туалет робити записи, щоб не забути точні фрази. А якби хтось зайшов? Згадую, що у мене фотоапарат під курткою, хоч я й фоткав лише артефакти, а не людей. Намагаюся триматися під захистом дяді Толіка з автоматом.

— У меня крыша едет! Крыша едет! — скаржиться параноїдальний охоронець.

Повз нас пробігає хлопець із довгим чорним волоссям і вогником в очах. Показує рукою на свій телефон:

— В три часа ночи «Альфа» штурмует. Зачистка. Полная. Серьезные люди звонили.

Ця повна зачистка є архетипом у КМДА. Але о четвертій ранку дядю Толіка знову змінює Донцов, а о п’ятій я не витримую і йду спати. Змушую себе бодай роззутися, вмощуюся серед інших бійців і вирубуюсь.

Артем Чапай, Insider

2 квітня 2014

Часть майдановцев позже запишутся в Национальную гвардию. Часть пойдут в добровольческие батальоны. О нескольких автору достоверно известно, что они принимали участие в обороне села Пески возле Донецкого аэропорта.

На оставшихся — и новоприбывающих — все более будет давить общественное мнение и власть. Почти через полгода, после неудачной попытки 7 августа, Майдан окончательно зачистят от палаток 9 августа 2014-го.

Московское время

Посредине озера Донузлав стоит одинокий корабль — героический «Константин Ольшанский». Когда-то именно он эвакуировал из Ливии, где разгоралась гражданская война, украинцев и граждан других стран.

В ночь на 6 марта он оказался заблокирован российскими военными вместе с другими украинскими кораблями.

После того как состоялся «референдум», «Ольшанский» отошел от пристани и к берегу с тех пор не возвращается.

— Как только пришвартуемся, нас тут же атакуют, — говорит капитан Дмитрий Коваленко. И печально добавляет: — Завтра все окончательно решится. Стоять на озере мы больше не можем. Это конец.

По традиции, на закате на корабле спускают украинский флаг. С берега слышно, как играет гимн. Шлю капитану смс-ку: «Слава Украине!»

Никогда не думала, что буду вот так запросто слать подобные сообщения героям, пусть и проигравшим. Не их же вина, что так получилось.

Несколько дней назад я сидела в кабине Коваленко и слушала его истории и истории его соратников. Маленькая комнатка, полки с книгами про военных и корабли, крохотная тахта, сваренный кофе на подносе.

Каждый час слышалось, как в озеро с корабля вылетала граната. Командиры выглядели сильными и смелыми, шутили, что в случае атаки пальнут из пушек — «этим мало не покажется». Они понимали, что их бросили на произвол судьбы, но точно знали, что не намерены переходить на сторону оккупантов.

Вряд ли перейдут. Просто сложат полномочия и уедут подальше с захваченной земли.

Воинские части в Крыму окружены, повсюду военные переходят на сторону России. Но не все: есть такие, которые намерены стоять до конца.

Звонят из Севастополя: российский спецназ вынудил их разоружиться, приказал новый командир — раньше он был заместителем бывшего «проукраинского» командира. И тем не менее, они по-прежнему рассчитывают на защиту Киева.

Морпех Алексей Никифоров, который организовал в керченской части концерт офицеров, сообщает, что их еще не заставляют сдаться — возле части по-прежнему только казаки, русских военных нет.

— Но скоро, видимо, все решится, — говорит он подавленно, хоть и пытается оставаться уверенным. — Простите нас. Простите нашу армию, простите за все.

Настроение у обычных крымчан по-прежнему приподнятое. Ездят с российскими флагами, обсуждают новые реалии, гадают, когда у них поднимутся зарплаты и пенсии. Правда, про туристический сезон говорят неуверенно.

— Скорее всего, сезона не будет, — размышляет мужчина, который держит кафе возле Донузлава. — Ну, раз не будет, значит, будем сами для себя готовить, и вот вы к нам приедете же, да?

Пожалуй, сейчас в Крыму только военные продолжают отстаивать национальные интересы Украины.

У простых крымчан теперь другие интересы. Крым готовится перейти на московское время и, судя по всему, перейдет.

Екатерина Сергацкова, «Украинская правда»

20 марта 2014

Украинские военные в Крыму. Сложный выбор

В Крыму штурмом взят последний корабль — «Черкассы». Последняя база морской пехоты тоже захвачена.

Командиры самых сильных частей уже несколько дней не выходят на связь. Говорят, их сейчас пытаются уговорить перейти на сторону России.

В своих интервью, когда они еще были на свободе, и Мамчур (аэродром «Бельбек»), и Делятицкий (батальон морпехов в Феодосии), и Коваленко (корабль «Константин Ольшанский») не раз говорили, что не собираются предавать Украину и будут стоять до последнего.

Российская интервенция прошла успешно: все украинские военные объекты были оставлены по приказу командиров либо взяты спецназом.

Некоторые из тех, кто следит за событиями, уже успели окрестить украинских морпехов предателями за то, что те не ответили оккупантам огнем. Кто-то считает, что нужно было потопить корабли, чтобы они не достались захватчикам.

У самих военных другое мнение на этот счет.

— Пожалуйста, расскажите всем, что мы не имели права стрелять, — говорит офицер штаба командования Военно-морских сил Украины Сергей Пидкопайло. — Некоторое время назад Тенюх говорил, что нам был дан приказ использовать оружие, но люди, далекие от военной службы, не понимают, что это значит. В воинских частях несется не караульная, а внутренняя служба. Караул охраняет только склады с оружием. В случае проникновения в часть военный может только вызвать милицию. Если он начинает стрелять, то попадает под уголовную статью.

Сергей рассказал, как начинались действия по захвату штаба в Севастополе.

— Мы получили приказ на сбор по тревоге и узнали, что наша часть начинает блокироваться. Просидели пару суток, пока они не заблокировали штаб ВМСУ. Ждали каких-то указаний, но их не было. Сидели, сидели… Каждый вечер, часов в 10–11, мы получали отбой тревоги и расходились по домам, а российские военные, как оказалось, все это время сидели на казарменном положении. Было понятно, к чему они готовились. А командование продолжало распускать нас по домам, потому часть не была приведена в высшую степень боевой готовности.

Почему так происходило?

По моему мнению, — а я военный с 17 годами стажа — это все было спланировано для того, чтобы мы не могли эффективно противостоять тому, что творится в Крыму. Помимо этого, мы не были готовы к обеспечению продовольствием внутри штаба, что сказалось позднее — приходилось делать вылазки и закидывать еду за забор. Нас там била «самооборона», но другого выхода не было.

Когда нам объявили ультиматум, мы получили команду сдать оружие, и мы сдали его в оружейные комнаты по приказу командующего Военно-морских сил, еще при Березовском. После этого мы забаррикадировались в зданиях, и нам объявили, что если не выйдем по-хорошему, то нас будут штурмовать спецслужбы и «Беркут». Позднее наше командование выдворило со штаба Березовского, пытавшегося склонить на службу властям Крыма, вместе с казачками, которые прорвались на территорию.

Мы забаррикадировались и стали ломать палки, потому что оружия нам не выдали. В итоге часть пришлось покинуть, и теперь я жду команду на эвакуацию. Да, Турчинов говорил, что военных будут перевозить на материк, но, кроме информации в интернете, никаких действий нет. Люди, которые остались верны Украине, до сих пор ждут приказов, но ничего конкретного не поступает. А если я сейчас выеду на материк, то буду считаться преступником.

Знаете, все, что здесь произошло, останется на совести военных начальников в Киеве. Если они хотят, чтобы мы дальше сохраняли патриотизм, они должны нам что-то сказать. Вывезти наши семьи, гарантировать, что наши дети смогут нормально ходить в детские сады и школы… Многие уже сомневаются и с каждым днем теряют веру.

По мнению Сергея, да и многих других военных, украинское руководство должно было ввести военное положение, как только на территории Крыма появились российские военные и «крымская армия».

— Военное положение вводится не только во время войны, но и в случаях появления незаконных вооруженных формирований, угрозы терактов, захвата органов власти и местного самоуправления — все это происходило в Крыму. Руководство не взяло на себя ответственность за бездействие, а теперь нас могут объявить предателями. Я защищал свою воинскую часть как мог — простой палкой.

С морпехами феодосийского батальона мне удалось поговорить буквально за несколько часов до штурма российским спецназом. После этого они на связь не выходили, а командира батальона Дмитрия Делятицкого, до последнего твердившего, что часть не сдана, увезли в неизвестном направлении.

— Мы хотим достучаться до властей, чтобы они принимали уже какие-то решения и не затягивали, — говорит помощник командира по финансово-экономической работе батальона морской пехоты в Феодосии Александр Лантух. — Останусь ли я в Крыму? Однозначно буду переезжать. Я принимал присягу на верность народу Украины и хочу в дальнейшем проходить службу в украинской армии.

Александр планирует переехать на материк и продолжать занятия боевой подготовкой.

— Супруга и родители мной гордятся, — улыбается он. — Немного скучают, переживают. Но жена прекрасно знает, за кого выходила замуж, и переносит все тяготы и лишения.

— Боится? — спрашиваю.

— А чего бояться? Никто же не стреляет… — сказал морпех. Спустя несколько часов с вертолетов был открыт огонь по военной части. — Я ей говорю, что все будет хорошо.

Офицер батальона Анатолий Мозговой считает, что оставаться работать в Крыму — это предательство.

— Крым — это все-таки кусочек Украины, — говорит он. — Многих, конечно, заставили перейти на сторону России, запугали. Но я не смогу так жить, с этим в душе… В зеркало не смогу смотреть. Что я дочке скажу, жене, друзьям? Что после всех этих событий останусь жить в России? Это как, знаешь, пришли к тебе домой, забрали кусок — как палец оторвали. Это больно.

— Почему не эвакуировали нас вовремя? Может, надеялись на помощь, думали, что не все потеряно и есть шанс все вернуть.

На следующий день после того, как была выведена из строя феодосийская часть, с корабля «Константин Ольшанский» сошел капитан Дмитрий Коваленко и два десятка офицеров. Они спустили украинский флаг и исполнили гимн, после чего их вывезли с Донузлава в неизвестном направлении.

Удалось поговорить с моряком, старшим комендором корабля Артёмом Шуреберко, который оставил «Ольшанский» за день до захвата.

— На «Ольшанском» я прослужил три года — это был мой первый опыт. Он для меня родной, — грустно улыбается Артём, глядя на то, как буксир оттягивает куда-то знаменитый корабль.

— Команда у нас была сплоченная, раздоров не было. Правда, в последние три недели уже немножко ехала крыша. Мелкие ссоры, едва заметные, со временем стали перерастать в глобальные. До драк доходило. Но мы все равно до последнего стояли под флагом Украины.

Примерно десятая часть экипажа — местные, крымчане — выступала за присоединение к России, а украинцы были против. Но руководство команду ни к чему не подбивало.

Капитан до последнего старался, чтобы мы были одним целым, и разрешил сделать выбор — уйти с корабля или остаться.

Я выбрал первое: у меня жена, маленький ребенок, да и не смог бы я ничего сделать, начнись стрельба.

У нашего корабля мощностей нет против спецназа, у россиян подготовка гораздо лучше. Один мой выстрел — их два. Я бы погиб сразу же.

У моряка осталась обида на Минобороны: за все это время он видел только информацию о героическом «Гетьмане Сагайдачном», которому удалось отбить российские тральщики, и о прапорщике, которого застрелили в Симферополе. «Ощущение, как будто от тебя отказались», — говорит он.

Его супруга, крымчанка, агитировала Артёма перейти на службу России, но он смог переубедить ее переехать с полуострова на материк.

По словам моряка, решение покинуть корабль без боя было правильным.

— Мы до последнего ждали приказа от Киева, но его все не было. Сколько бы смог протянуть экипаж? Мы же не на суше, продовольствие рано или поздно закончилось бы. Сидели, как в консервной банке.

Вскоре после захвата «Ольшанского» произошел штурм «Черкасс». Как и в случае с другими украинскими кораблями, на тральщик забрался спецназ и вывел экипаж. Теперь все корабли будут служить России. Какая судьба ожидает украинских военных, остающихся на полуострове, до сих пор неясно. Как их примет Украина? Их ли вина в том, что в Крыму теперь нечего защищать?

Екатерина Сергацкова, «Украинская правда»

26 марта 2014